Сергій
За роки спільного життя вони змінили кілька невеликих квартир, двох собак, одного папугу, хом'яка, п'ять зубів на двох та декілька великих сварок, кількість яких в різних версіях значно відрізнялась.
Залишаючи за собою місто, що з’їдалося морем, Сергій жадібно тиснув педаль газу свого тридцятирічного Фольксвагена "Жука" своєю сорокадворічною ногою. Автомобіль, затрясаючи мідно-жовтим корпусом, повернув за куток вулички.
Він купив цей Фольксваген "Жук" в роки юнацтва, коли важив кілограм на сорок менше, а волосся стояли щільними рядами один за одним, як солдати на параді. Тоді чоловік був ще більш рудим, так само обгорав на сонці, був проти В'єтнамської кампанії і починав нарощувати свої улюблені, ненависні дружиною, вуса.
Для цих вусів він завжди носив маленький гребінець, подарований братом. Завжди в гаманці — в третій кишені: одразу за двома однаковими фотографіями Єви — своєї дружини.
Сьогодні його густа рослинність нависала лише над усмішкою.
Окрім своєї сім'ї та рок-музики, Сергій також любив молоко. Всім серцем. Як і будь-яке справжнє кохання - це було не навзаєм. Дика, безмежна непереносимість лактози. Ті кілька разів у житті, коли він пив молоко, Серьожа переживав неперевершені відчуття: перемішані між собою захопленням від смаку і зубодробильна біль в животі.
Тому він присвятив своє життя винаходженню ненатурального молока, без лактози. Звісно, таке молоко вже давно існує, але Сергію не подобався його смак.
Перші його зразки нікуди не годилися. Вони гірчили, перчили, мали присмак апельсина і навіть знімали головний біль. Але не мали смак молока. Правда, раз йому пощастило: один його знайомий вилив пляшку нової версії молока Сергія в ставок, і кльов того дня був неймовірним. Зразок під номером 104 полюбили риби. І цей патент за круглу суму викупив один бізнесмен. На ці гроші Сергій і побудував свій будинок з червоного каменю.
Але місяць тому з'явився зразок 311. Сергій навіть злякався, що помилився і випив звичайне молоко. Але ні — на світі з'явилося смачне, синтетичне молоко виробництва Сергія. В нього нарешті вийшло.
Дивовижний зразок 311! Тепер все буде інакше: вони полетять в подорож, купить дружині автомобіль, подарує багато діамантів. Так, щоб всі знали! І батьку її, бісовому мерзляку, купить обігрівач. Навіть два!
Але це в майбутньому. Сьогодні в Сергія презентація перед інвесторами. Він одягнувся в свій кращий — єдиний — твідовий костюм і підібрав до нього бірюзову краватку. Він уявляв як келих молока в його руці буде красиво гармоніювати з бірюзою його зовнішнього вигляду.
— Ще є час, не переймайся, все гаразд. Як же я міг залишити його...
Він забув папку з презентацією, яку вечорами старанно робив в PowerPoint. Комп'ютер дуже важко йому давався, але справити враження на "товсті гаманці" йому дуже хотілось.
Тому на середині шляху він розвернув свого вірного «Жука» і рванув назад по знайомим, розпаленим від спеки, вуличкам. Погода за вікном доходила до +35.
Автомобіль, тарахтячи, зупинився. Сергій — будучи людиною не найбільш компактних габаритів — давно переріс свою машину, але старі звички сильніші за сантиметри.
Трохи попихтівши, він викатився з автомобіля і підтюпцем, наскільки дозволяла йому комплексія, вбіг темно-зеленими, скрипучими сходами. Розкривши двері, прямо в передпокої побачив потрібну сіру папку.
— Так, Джекі, зараз не час, потім — сказав він, легенько відштовхнув собаку ногою.
— Мила, це я. Папку забув... Ти вдома?
Відповіді не було. Хоча йому і так рідко відповідали, тому він не став дочікувати і швидко вискочив до машини.
Перед автомобілем зупинився. Подумав, усміхнувся. Декілька тижнів тому він купив потужний засіб. Як написано на упаковці — «В 4 РАЗИ ПОТУЖНІШЕ ЗА ВІАГРУ». Можливо, сьогодні саме той день, коли треба його застосувати? Зробити цей день ще кращим?
— Звичайно!
Сергій хлопнув себе по лобу, і знову повернувся до дому. Його обличчя озарялося посмішкою.
Ідеальний день. Він, нешвидко, тихо сопя, підійшов до сходів, піднявся і смикнув ручку.
Від великого, громіздкого дому з червоного каменю не залишилось й сліду. Кажуть, що вибух чули навіть на іншому кінці міста, що неправда. Осколки розлетілися на сотні метрів навколо, що правда. На місці будинку навіть утворилася воронка.
Але старий, тридцятирічний Фольксваген «Жук» мідно-жовтого кольору залишився недоторканим. Щоправда з того дня він не проїхав ані сантиметра.
Єва
Важкі кроки повільно підіймалися по старим сходам. Скрип. Маленька пауза біля дверей. Затягнулась. Ключ, мов крізь пісок, увійшов у замковий отвір.
— Хто це? Крістіна? Чи він? — запитав низький чоловік з ідеально круглою залисиною на маківці.
— Тихо! Це Сергій. Впізнаю його... Він не переступає цю скрипучу сходинку — шикнула на нього Єва.
— А якщо він зайде сюди? Що будемо робити? Скажемо, що я просто приїхав у гості?
Вхідні двері відчинилися.
Вона затримала подих. Годинник на стіні гидко скрипів своє коло. Єва, не надто віруюча, молилася в ці секунди більше, ніж за все своє життя. Усі боги сконцентрувалися в цій кімнаті 7 на 5 метрів.
Сергій не повинен увійти в цю кімнату, йому потрібно піти. Він не має і тут все зіпсувати, — кипіла всередині Єва.
— Так, Джекі, зараз не час, потім — почувся низький голос за стіною.
— Мила, це я. Папку забув... Ти вдома?
Єва прижмурилась, глибоко вдихнула і покивала головою. Стиснувши руки в кулаки, вона впилася нігтями в долоні, залишаючи маленькі напівмісяці терпіння на шкірі.
Як зараз вона тепер пам'ятає цей дивний запах м'яти. Їй було років п'ять, може менше. Батько біг спереду з сумками, затягнутими коричневими поясами, трохи відстаючи від нього, мама ритмічно стукотіла підборами, болісно вціпившись нігтями в маленьку дитячу долоню.
Весь день вони провели в дорозі. Потяг, занурюючись в хуртовину, ритмічно стукав по рейках, як самотній сусід по батареях. Сніг крізь світло ліхтарів нагадував тисячі світлячків, які разом вирішили зірватись з місця та карнавалом провести пасажирів до потрібної станції.
Коли настав час вечері, батько купив у вагоні-ресторані три гарячі пиріжки, загорнуті в старий папір, на якому вже розпливалася жирна пляма Роршаха, де всі бачили злидні.
— Навіщо три? Ми б з Євою на двох один з'їли.
— Їж, давай, поки гаряче.
— Дуже дорого? Скільки? — не вщухала мама.
— Ні, яка вже різниця. Давай, їж.
Тьмяне скло вагонів трепетно тремтіли, знову проходячи знайомий шлях.
Поруч з ними була сім'я — іноземці, з смаглявою шкірою. Один високий, худий вусатий чоловік, жінка у хустці і двоє дітей з живими очима. Коли вже останні промені відставали від потяга, голова сімейства запалив лампочку і став читати книгу вголос. Його родина підсіла до нього ближче, щільніше, красивим півмісяцем.
Єва також прислухалась, але ці слова були їй незнайомі, з інших країв. Можливо, він читав про хоробрих, які перемагають чудовиськ, або про любов, вічну і міцну? А може, про зірки, чи навіть звичайні новини.
Промова була схожа на заклинання, чаклунство, яке огортало тебе і занурювало в тривалі подорожі до країн на іншому боці планети, з білими дюнами і злими джинами.
Під казки чужою мовою Єва заснула.
Крізь сон вона чула уривки розмов.
— Артуре, як гадаєш, вони вже помітили наше зникнення?
— Думаю, що так. Якщо я запізнююся на роботу, то мене вже починають шукати з собаками. Хотілося б мені побачити їхні гидкі обличчя.
— Сплюнь! Не побачимо більше, не повинні... Не повинні ж? Ми ж правильно все робимо?
— Не робимо, а вже зробили. Так, звісно. Іншого шляху просто немає, ти ж знаєш.
— Не знаю, Артуре... Але я буду сумувати.
— Я теж. Давай спати, ластівко моя. Завтра важкий день.
Вона посміхнулась.
— Тільки завтра?
Він її поцілував.
Вранці з вікна було видно лише туман. Чим далі від дому, тим сильніше світ розпливався, ставав нереальним, уявним. Якийсь художник не встигав домальовувати світ вслід за потягом, що шалено мчиться вперед.
— Мамо, куди ми їдемо?
Жінка подивилась на свою доньку. Втомлена посмішка ледь-ледь торкнулась її обличчя.
— Пам'ятаєш казку про річку, яка покинула все, щоб вирушити у подорож за мрією, і стала морем?
— Так
— Ось ми це та річка.
Наступний спогад: знову сильний, їдкий запах м'яти. Єва відкрила очі. Потяг повільно набирав швидкість, а в руках у батька була гітара.
— Ти нас занапастиш, Артур! Яка до біса гітара?! Нащо ти її купив у цього... у цього... голодранця?!
Від обурення мама задихалась, покрасніла, відбирала порцію повітря в інших пасажирів.
Чоловік трохи сором'язливо відповів:
— Ну, не голодранець, а просто період в нього такий.
— Який період?! Він ледве на ногах тримався! Боже, на нас тепер всі дивляться.
— Дивляться, тому що ти кричиш. Тише!
— Та як тише? Коли нічого немає, і ти... цю гітару. Боже, навіщо?
Артур, усміхнувшись одним кутком рота, кивнув в бік Єви:
— Та ось хоч вона навчиться грати. Так, моя солоденька?
Вночі зламався обігрівач. Батько укрив Єву своїм пальто і їй було по-справжньому тепло. Вона спала під ледь помітним запахом тютюну. А він вперше замерз, що пристало до нього шкідливою звичкою.
Після потягу слідував автобус, за автобусом машина, мотель і знову автобус.
Половину шляху їх супроводжувала родина іноземців, але в якийсь момент вони відокремилися — рушили на південь, до океану. Щоб зникнути назавжди.
Єва з родиною зупинилася в місті, в якому, мабуть, ніхто не зупинявся. Занадто велике для розміреного життя і занадто маленьке для перспектив.
Колись, звичайно, це було прекрасне місце.
Але зараз воно нагадувало старіючу зірку телебачення, яка ніяк не хотіла визнавати свій вік.
Саме на цих вуличках ставало зрозуміло, що яким би не був колір, він все одно приходить до іржавого. Особливо, якщо з дахів найвищих будівель видно затоку смертної одри, з якої стирчать залізні труби, що викачують з артерій міста нафту.
Дні перетворилися на тижні, тижні злилися в місяці, а місяці вже рухнули роками.
Повітря завжди запаху горілого торфу.
Вони оселилися в безглуздо великій квартирі на останньому поверсі п'ятиповерхівки. Єдине вікно було у ванній кімнаті. Воно виходило на океан, нагадуючи його блідко-голубою плиткою з малими щілинами.
Як і будь-яке життя, що починається з нового, чистого аркуша — нагадувало гру в тетріс. Будуєш один блок, два руйнуються. Але з часом ти проходиш гру, і все стає краще. До нового рівня.
Обстановка квартири спочатку була дуже простою: кілька коробок, лампа і матраци.
Потім з'явилось ліжко, потворна картина дітей, що збирали маки, і декілька горщиків з квітами. Вони зів'яли. Гарячі чаї, фрукти і школа. Спроби грати на гітарі. І навіть перший концерт. Обіцянка присвятити себе музиці повністю. Потім не стало мами. Струни заржавіли.
Через кілька років до торфяного запаху додався запах Фольксваген «Жука»: на відпочинку, вдома, у вихідні та вівторки.
Спочатку це були просто побачення, але побачення швидко переросли в весілля та спільне життя.
На пікніку, коли вони ще були молодими, Єва пішла збирати польові квіти. Повернувшись, вона застала великий, танцюючий костер. Підійшовши ближче, вона помітила, як вогонь пожирає листки з нотами.
— Дивись, мила! Здорово, що ми твої ці ноти ніяк з багажника не прибирали, бачиш, згодилися... гей, ти чого? Не плач, ти ж все одно не грала вже давно.
Тоді Сергій махнув на неї рукою і помчався через луг до корів, що послися.
Її обійняв його молодший брат, тоді студент юрфаку, і намагався втішити Єву.
Незабаром з'явилася Крістіна, перші мішки під очима, скандали і побутовка — вони стали справжньою родиною.
Нігті, які раніше робили музику, зараз залишали маленькі шрами на руках у жінки. Але зараз вони, нарешті, почали боліти.
Двері знов закрилися.
Адвокат захлопав очима. Трохи причмокав сухими губами, запитав:
— Я знаю, що не моя справа, але для мене ви були ідеальною родиною... майже. Що трапилося? Питаю не як адвокат, а як член родини.
Єва не відкриваючи очей відповіла:
— У нього вже немає алергії на молоко.
— Тобто?
— Молоко. Він може його пити. Приблизно вже місяць. Боже, яка дурна історія... Серьожа настоює кожний свій зразок “молока” принаймні ніч. В холодильнику. Крістіна переплутала зранку тари, взяла зразок чоловіка, і назад не повернула. А Сергій випив звичайне коров'яче... творіння. Зазвичай він має жахливі болі, діарею та інші приваби, але не тут.
Адвокат продовжив:
— Це ж... це ж прекрасні новини! Він же йшов до цього, скільки я його пам'ятаю...
Єва, доторкаючись до свого обличчя, шепотіла:
— Ні, він не до цього йшов. Сергій хотів створити молоко, на яке в нього не буде алергії. А тут — він просто одужав. Це абсолютно різні речі.
Адвокат присів.
— Добре, але я не розумію. А нащо ж йти від нього?
— Я й так багато часу втратила. Боюсь не встигнути, розумієш? Ти не розумієш. Знаєш, як буває, заблукаєш у чужому місті. Блукаєш, блукаєш, а потім виявляється, що ти весь цей час ходила навколо потрібної зупинки, просто спитати у перехожих боялася. Бувало?
— Що? Ні, до чого це взагалі... так, а донька твоя не могла переплутати? Тари ж однакові.
— Ні, вона впевнена, що переплутала. Після цього її ще декілька днів нудило. Тут все так, як має бути. А він, через те, що втратить сенс життя, переключиться на щось інше. Друге після молока для нього — це я. Так, так. Не випячуй так очі. А я цього точно не витримаю, більше ні. Точно ні. Тим більше цей ідіот хоче засипати мене дорогими подарунками... Добре, я вже майже зібралась, потрібно виїжджати.
В цю хвилину в кімнату увірвався песик.
— Не зараз, Джекі, фу! Дратує мене... Я тобі розповідала — собі гітару купила, до речі?
— Що? Яку гітару?
— Неважливо. Давай сюди документи, я підпишу їх вже.
Знову заскрипіли сходи. Єва завмерла над папером, прислухаючись.
Від великого, громіздкого дому з червоного каменю не залишилось й сліду. Кажуть, що вибух чули навіть на іншому кінці міста, що частково правда. Осколки розлетілися на сотні метрів навколо. На місці будинку навіть утворилася воронка.
Але старий, тридцятирічний Фольксваген «Жук» мідно-жовтого кольору залишився недоторканим. А в повітрі ще довго кружляли непідписані документи про розлучення.
Крістіна
Сірий асфальт стрімко розчинявся під скрипом коліс голубого велосипеда. Ледаче сонце грало з холодним вітром в кучерях Крістіни, а її серце відбивало в такт улюбленої рок-н-рольньної платівки батька.
Дорога додому здавалася неправдоподібно довгою цього разу. Хоч дівчина і насідала на педалі всією наснагою, що були в її натренованих танцями ногах. Білі кісточки пальців рук застигли на кермі, розтинавши жовтневий день.
Кристину дивувало те, що не дивлячись на все жахіття ситуації, вона не відчувала страху або тривоги. Просто тихе, немов дурне «а що далі?».
А взагалі винна Сюзанна.
Все почалось ще з молодших класів. Саме їй дісталась роль Попелюшки. Тоді це був ще благодійний концерт: збір коштів для притулку безпритульних тварин. Зібрали. Але він потім згорів, на радість Крістіни. За її версією, спрацювала карма. І трохи керосину.
Те ж саме трапилося на олімпіаді з біології та на виборах президента школи.
Та і з хлопцями на шкільних балах. Спочатку запрошували Сюзанну, потім Крістіну. Всюди друга. А сама Сюзанна ця завжди лізе обніматися, посміхається, підтримує. Ніби нічого й не траплялося. Брехлива сука.
Велосипед неохоче виїхав на гравій, зрізаючи шлях через двори зі схилими будинками. Через це здавалося, що їдеш вгору. Крістіна піднатисла ще сильніше. Її ноги налилися кров'ю, м'язи потурили вирватися, відокремитися від кісток. Вона почала хрипіти.
За це літо Крістіна підросла на добрих шість сантиметрів. За запевненням мами - це все її хороші гени і щедре сонце Корсики — там влітку вони відпочивали. Батько ж списував все на молоко. Але це не скасовувало того, що восени вона повинна була вразити всіх однокласників. А особливо цю Сюзану.
За літо підросла не тільки Крістіна. Як вирішила наша дівчинка, Сюзана генетично відчуває коли її обходять.
Всі інші дівчата були на порядок нижче — наші пані виділялися на їхньому фоні як дві вежі, яким судилося впасти.
Але виявити з першого погляду хто ж вищий було вельми важко.
Вирішити це питання повинен був четвертий урок за розкладом. Суворий, трохи косий погляд вчительки фізичного виховання оцінював дівчат не довше декількох секунд. Потім, вже дивлячись у бік, вона вказала на Крістіну.
— Ти перша будеш в шерензі. Вища на палець.
На палець! Вона була готова розцілувати «фізручку» і навіть змиритися з постійним запахом ладану, який походив від неї.
Перша в шерензі. Справедливість у чистому вигляді! Сюзанна посміхнулась, нічого не сказавши, і стала другою. Але Крістіна знала, що її тисне злість. Вона перемогла.
Перемогла за зростом, але не перемогла за грацією.
Перша в шерензі завжди показує іншим, як правильно виконувати вправу. У будь-який день тижня Крістіна впоралася б з цим на ура. Але третього вересня, у вівторок, в неї нічого не виходило. Нічого. Ноги запліталися, плуталися сторони, випади перетворювалися на перекиди, а м'яч наполегливо пролітав між руками, під смішок дурних хлопців.
І, в решті решт, її поміняли місцями з... нею.
Знову друга.Будь проклята Сюзана. Давлячись образою та дитячим відчаєм, Кристина відпросилася з заняття. Закрилася в кабінці туалету на третьому поверсі та проплакала до обіду під надписом «ВІКА М. ПОВІЯ».
Вийшовши з вбиральної вона залишила по собі надпис «ВІКА М. СЮЗАНА ПОВІЯ». Спускаючись сходами Кристіна вже вигадала план дій.
Місто, в якому вони жили, мало невеликий бізнес-центр, де насправді нічого не було, окрім двох кінотеатрів і однієї напівпорожньої офісної будівлі. Від нього, як кола на воді, розходилися у різні сторони споруди. Невеликі, хиткі, місцями навіть нахилені і трохи безнадійні, дерев'яні дома.
Вилізти вночі з дому не було проблемою. Мати заглушила все виттям телевікторини, а батько в кабінеті часто дрімав над склянкою молока. Дідусь же в цей час... нічого зазвичай не робив. Хіба що мерз.
Останнім автобусом Крістіна швидко дісталась до потрібної зупинки. Вийшла заздалегідь і вирішила пройтися до місця події пішки, щоб не привертати до себе увагу. Та і як казали різні телесеріали: «Так тебе буде важче виявити».
Прослизнув по тихим нічним вуличкам, вона, на тлі мерехтливого світла холодних ліхтарів, разом з туманом підкрадалася до будинку Сюзанни. Подих перехоплювало холодним, вологим повітрям, а трава залишала плями на новеньких в’єтнамських кедах.
Кілька разів вона хотіла все покинути і втекти назад до дому. Але знаходила в собі сили йти далі.
— Потрібно хоча б дійти до дому цієї суки... — тремтячи повторювала собі Крістіна.
Їй здавалося, що порожні вікна будівель спостерігають за нею, знають, що вона задумала. І десь удалині вже виють поліцейські машини, скорочують відстань, готуються порушити тишу сплячого міста, щоб схопити її.
Борючись з сумнівами, панікою і холодом, вона несподівано для себе вийшла на потрібний будинок.
«Терасова вулиця, будинок 3».
Кристина з незадоволенням відзначила для себе, що будинок виділяється на тлі інших. Такий самий маленький, як і інші, але при цьому рівний, охайний, з підстриженим газоном і милим малюнком птахів на одній зі стін.
— І тут ти хочеш виділитись — крізь зуби вичавила дівчина.
Обійшовши будинок, Крістіна перелізла маленький парканчик, ненавмисно, розчавив маленьку дитячу іграшку — машинку.
Вона помітила, що в одному вікні горить світло:
— Прекрасно.
На напівзігнутих ногах вона сховалась за маленькими квітковими кущами і, вдруге в житті, почала молитися. Пальці її не слухалися, руки почали тремтіти ще сильніше. Занадто мало часу.
Алкоголь вона взяла з дому: перелила горілку в скляну пляшку Кока-коли, недостачу замінила водою і сховала назад в таємну шафку мами. Закупорила все тканиною зі старої шкільної форми.
Вона швидко намацала сірники в кишені джинсів, вийняла, чиркнула кілька разів. Завмерла на кілька секунд. Заплакала.
— Я ж не можу цього зробити. Це ж ціла, в дідька, родина. Треба йти — промовила вона, готуючись тікати.
З будинку долинув крик з телевікторини... і дружний сміх. На Крістіну хлинула нова хвиля гніву. Вона не може спалити будинок, але так це залишити не можна.
Зіпсувати малюнок на стіні? Занадто мілко... Потрібно щось... щось...
Позаду почувся дзвін ланцюга. Від несподіванки Крістіна швидко відскочила та впала.
Метрів за п’ять від неї стояла собача будка. В ній на прив'язі сиділо трохи підросле цуценя мастифа який з цікавістю розглядав дівчину.
Відійшовши від переляку Крістіна піднялася і посміхнувшись сказала:
— Ідеально.
Не відчуваючи ніг, вона бігла, як ніколи. Точно перемогла б на фізкультурі будь-кого, хто з неї сміявся. Здалеку почувся вій пожежної машини, але їй вже було байдуже. Вперше за довгий час Крістіні хотілося кричати від щастя. І не важливо, що нові в’єтнамські кеди порвалися.
Вискочивши на дорогу, вона ледь не потрапила під автомобіль. Різкий скрегіт гальм.
Моментально в голові з'явилася ціла історія, яка пояснила б її з'яву серед ночі на порожній дорозі, але, впізнавши автомобіль, вона з полегшенням видихнула.
— Дядю Стів, вітаю! Підвезете?
Додому вона потрапила тільки під ранок.
Отже, в усьому винна Сюзана. Узгодившись з цією думкою Крістіна насідала ще сильніше на педалі, зрізаючи вулочками, обігнала Фольксваген «Жук» свого батька і влетіла до себе на подвір’я.
Увійшовши через задні двері вона швидко вбіжала сходами вгору і заперлася в ванній кімнаті. Прислухалась. Нікого наче нема. Та і хто міг вторгнутися до неї в туалет. Батьки, звичайно, дивакуваті, але не на стільки.
Трохи потріскана з однієї сторони кімнатки синя плитка зі старомодним квітковим візерунком. Велике дзеркало з приробленою до неї полицею. Багато різного дріб’язку: гелі, шампуні, мило, мотузки, мотузки і мотузки... і незрозуміло чиї іграшкові солдатики. Їх шість. Вони стоять у підніжжя гори непральної білизни. Новенька пральна машина білосніжного кольору, а над нею картина. На ній потворні діти старанно збирають мак.
В середині всієї ванної кімнати як фарфорове вітрило підноситься унітаз, на якому, як білий прапор, Крістіна.
— Вдих, видих. Дідько, дідько... скільки чекати? — шепотіла вона сама собі — Так, від тьох до п’яти хвилин. Нормально, ні, нічого не нормально. Все, спокійно, очікуємо.
В двері почали скрести з іншого боку та гавкати.
— Джекі!.. Налякав мене, блін. Дай мені п’ять хвилин!
Поки Крістіна не розуміла як дихати і що робити, подзвонив сотовий — неочікуваний і лякаючий, як незачинені вхідні двері.
Віка, однокласниця. А що вона хоче?
— Так? — майже пошепки запитала Крістіна.
В трубці пролунав голос: дитяче дзвінкий, але з ледь помітною хрипотою:
— Крістіна! Привіт! Ти не повіриш!
— Що трапилося?
— Вгадай: хто залетіла?!
Від великого, громіздкого дому з червоного каменю не залишилось й сліду. Кажуть, що вибух чули навіть на іншому кінці міста. Осколки розлетілися на сотні метрів навколо. На місці будинку навіть утворилася воронка.
Але старий, тридцятирічний Фольксваген «Жук» мідно-жовтого кольору залишився недоторканим. А в повітрі ще довго кружляли непідписані документи про розлучення і тест на вагітність.
Артур
Артур стежив за стрілками циферблата, що світилися на стіні. За п’ять хвилин четверта ранку.
У цей час світ навколо особливо крихкий і лякаючи живий. Один неправильний рух, подих або поганий сон — і все розсипається, як крупа в казці про Попелюшку.
Щороку потрібно все менше і менше часу для того, щоб висипатися. Останні кілька років Артур засинає близько одинадцятої вечора і прокидається о третій ночі. Старі не сплять, ніколи. Вони обирають найгіршу компанію самотності до ранку.
Насилу він зміг встати з ліжка, ноги шаркали по старому паркету в пошуках капців. Знову нема.
— Клятий Джекі, щоб тебе...
Підлога м’яко пружинила під невпевненими кроками чоловіка. Артур підійшов до календарю на стіні з червоним маркером в руках
— Ну що ж, ще один день полетів, а попереду... Що, сьогодні, чи що? Як я міг забути. У моєї ластівки ж день народження!
Він кинувся до вікна так швидко, наскільки взагалі йому дозволяли його роки. В далені небо вже починало сяяти, проміні прорізували залізні каркаси сталевих велетнів. Вдихнув повні груди, посміхнувся і сказав:
— Ненавиджу цей запах!
Потім дістав старенький, бувалий чемодан. Насилу випрямився, щиро позаздрив своєму старому велосипеду, який можна змастити мастилом.
Речей за роки скопилося неочікувано дуже мало. За півгодини зібрав все потрібне, перев’язав все старим коричневим поясом він тихо вийшов в сад, сів на свого двоколісного коня та поїхав на вокзал.
Білет в один кінець. На вечір. З затримкою в сорок років.
Повернувшись додому Артур сів і написав короткого листа-прощання, який збирався лишити на своєму столі.
Потім приліг і вперше за багато років швидко заснув та виспався.
Прокинувся, поголився, нікого з рідних не зустрів — тому і був щасливий.
Внизу почувся крик:
— Мила, це я. Папку забув... Ти вдома?
Артур прошепотів собі під носа:
— Ти ж знаєш, що вдома. Слабак дідьків.
Потім він розгорнувся зім’яв листа зі столу. Але і це не могло порушити його настрій.
Виляючи хвостом, до кімнати забігла Джекі.
— Привіт, моя рідна. Гуляти хочеш, гуляти? Зараз підем. А хочеш, я тебе з собою заберу? Хочеш? Звичайно хочеш. Так, зараз, потерпи трохи. Потрібно в котельні піддати газку, бо ці самостійно ніяк не можуть, ідіоти.
Артур і Джекі спустилися до підвалу.
Від великого, громіздкого дому з червоного каменю не залишилось й сліду. Кажуть, що вибуху навіть не було, дім просто розвалився. Осколки розлетілися на сотні метрів навколо. На місці будинку навіть утворилася воронка.
Але старий, тридцятирічний Фольксваген «Жук» мідно-жовтого кольору залишився недоторканим. А в повітрі ще довго кружляли квитки на зворотній потяг.